Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С., при секретарі Бистрик О.С., за участю позивача –ОСОБА_1, представника відповідача –Старостенка О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом: ОСОБА_1 до Головного управління МВС України в м. Києві про визнання недійсним рішення №14/М-227 від 02.04.2008 р.

На підставі частини 3 статті 160 КАС України в судовому засіданні 11 серпня 2009 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Повний текст постанови складено та підписано 17 серпня 2009 року.

ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління МВС України в м. Києві (далі відповідач) про визнання недійсним рішення Комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасників бойових дій ГУ МВС України в м. Києві про відмову визнати позивача учасником бойових дій та зобов’язання Комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасників бойових дій ГУ МВС України в м. Києві визнати позивача учасником бойових дій із видачею посвідчення установленого зразку.

Під час судового розгляду позивач підтримав позов у повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог посилався на п. 2 ст. 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту", згідно з положеннями якого учасниками бойових дій визнаються учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів). Позивач вважає, що відповідач неправомірно дійшов висновку про неможливість визнання його учасником бойових дій, оскільки у період з липня 1988 року по квітень 1989 року неодноразово залучався до виконання спеціальних завдань МВС СРСР в умовах надзвичайного стану та при збройних конфліктах на території Вірменської РСР.

Представник відповідача позов не визнав, подав заперечення проти позовних вимог, де зазначив, що серед документів, поданих позивачем для розгляду питання про визнання його учасником бойових дій, були відсутні документи, які б визначали, що позивач дійсно брав участь саме у бойових діях на території Вірменської РСР. Відповідач в обґрунтування своїх заперечень посилається на п. 6 приміток постанови Кабінету Міністрів України № 63 від 08.02.1994 р. "Про організаційні заходи щодо застосування Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (63-94-п) , де вказано, що Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР і після 1979 року направлялися військові фахівці в країни, на території яких велися бойові дії, але Генеральний штаб Збройних Сил України не володіє такою інформацією. Військовим фахівцям у таких випадках пільги надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях. При цьому ОСОБА_1 звертаючись із заявою до Головного управління вказаної довідки, яка б підтверджувала його особисту участь у бойових діях не надав.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.

Позивач ОСОБА_1 перебуваючи на посадах командира взводу, командира роти, помічника начальника штабу полку спеціальних моторизованих частин міліції ВВ МВС СРСР, за рішенням уряду СРСР у період з липня 1988 року по квітень 1989 року неодноразово залучався до виконання спеціальних завдань в умовах надзвичайного стану та при збройних конфліктах по нормалізації обстановки, відновлення законності та правопорядку на території Вірменської РСР.

У відповідності до наказів військової частини 5403 ВВ МВС СРСР від 05.07.1988 р. № 154, від 13.09.1988 № 217, від 26.11.1988 р. № 281, від 04.01.1989 р. № 3, від 24.04.1989р. № 105, позивач у статусі військовослужбовця ВВ МВС СРСР у військовому званні "капітан" перебував у службових відрядженнях: у м. Єреван Вірменської РСР у період з 05.07.1988р. по 08.09.1988р., з 12.09.1988 р. по 16.10.1988 р., з 26.11.1988 р. по 27.12.1988 р., з 03.01.1989 р. по 27.01.1989 р., з 21.04.1989 по 28.04.1989 р. для виконання спеціальних завдань.

Дані факти підтверджуються довідкою Центрального архіву ГУ ВВ МВС України № 3/35-128 від 15.02.2008р. та не заперечуються відповідачем.

У березні 2008 р. позивач звернувся до Комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасників бойових дій ГУ МВС України в м. Києві із заявою про визнання його учасником бойових дій у зв’язку з перебуванням у службових відрядженнях по виконанню ним спеціальних завдань в умовах надзвичайного стану при вирішенні збройних конфліктів, відновлення законності та правопорядку на території колишнього СРСР.

За результатом розгляду матеріалів ОСОБА_1, відповідач прийняв рішення, про відмову позивачу у визнанні його учасником бойових дій за відсутністю правових підстав, про що повідомив листом від 02.04.2008 р. №14/М-227.

У відповідності з п. 2 ст. 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" учасниками бойових дій визнаються учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).

Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України № 63 від 8 лютого 1994 року "Про організаційні заходи щодо застосування Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (63-94-п) затверджено перелік держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, і періодів бойових дій на їх території, де також міститься вказівка, що бойові дії велися і в інших країнах після грудня 1979 року.

Суд дійшов висновку, що під визначенням "інші країни після 1979 року", яке міститься в Постанові Кабінету Міністрів України № 63 від 8 лютого 1994 року (63-94-п) , слід розуміти в т.ч. і колишній Союз РСР. Такий висновок суду ґрунтується на наступному.

24 серпня 1991 року внаслідок проголошення України незалежною демократичною державою, Україна стала незалежною державою по відношенню до будь-якої країни, в т.ч. і по відношенню до колишнього Союзу РСР. Таким чином, враховуючи те, що визначення "інші країни після 1979 року" міститься в Постанові Кабінету Міністрів України, яка прийнята у відповідності до законодавства незалежної держави України, то термін "інші країни" слід розуміти по відношенню саме до незалежної держави Україна, а не по відношенню до колишнього Союзу РСР.

Слід зазначити, що в примітці № 6 до п. "інші країни після 1979 року" встановлено, що Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР і після 1979 року направлялись військові фахівці в країни, на території яких велися бойові дії, але Генеральний штаб Збройних Сил України не володіє такою інформацією. Військовим фахівцям у таких випадках пільги надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях.

На думку відповідача зазначена примітка свідчить про те, що п. "інші країни після 1979 року" розповсюджується виключно на військових фахівців, які направлялись Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР в країни, на території яких велися бойові дії та на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях.

З таким твердженням відповідача суд не погоджується виходячи з наступного.

На відміну від інших приміток №№ 1, 2, 3, 4, 5, 7 до цього пункту, в яких безпосередньо зазначено, що вони поширюються на обмежене коло осіб, примітка № 6 до п. "інші країни після 1979 року" лише встановлює, що надання пільг саме військовим фахівцям, які направлялись Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР, залежить від наявності довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях. При цьому зазначена примітка № 6 ніяким чином не обмежує коло осіб на яких розповсюджується п. "інші країни після 1979 року". Таким чином вважати що п. "інші країни після 1979 року" стосується виключно військових фахівців, що направлялися Генеральним штабом Збройних Сил СРСР немає ніяких підстав.

Крім того відповідачем стверджується, що формулювання, вказані в наданих позивачем документах, відносно того, що капітан ОСОБА_1 дійсно виконував спецзавдання МВС СРСР по охороні громадського порядку у повній бойовій екіпіровці із використанням спеціальних засобів, у місті Єреван, у період з 1988 р. по 1989 р., не доводять того факту, що позивач брав участь у бойових діях.

Проте слід зазначити, що чинне законодавство України не містить визначення терміну "бойові дії", а також вичерпних характеристик, які б давали можливість визначити певні дії як бойові. Таким чином при визначенні, чи мають дії, в яких позивач брав участь на території Вірменської РСР характер бойових, слід враховувати в повному обсязі обставини, які супроводжували його перебування на зазначених територіях. При цьому слід також враховувати, що загальновідомими фактами є те, що в період, який передував відокремленню колишніх союзних республік Союзу СРСР та створення на їх території незалежних держав, а саме у період з 1988 по 1991 роки в СРСР, зокрема в середньоазійских республіках виникали непоодинокі етнічні конфлікти, що супроводжувались збройними сутичками. Збройні сили СРСР і органи внутрішніх справ у даних регіонах виконували бойові завдання, метою яких були захист мирного населення та приборкання конфліктуючих сторін. На час існування Союзу РСР та партійної ідеології, що панувала у той період, не визнавалось, що в союзних республіках могли вестись бойові дії і реальна інформація про їх трагічні наслідки замовчувалась, що не дає можливості встановити виключно з офіційних документів, якими в даному випадку є архівна довідка Центрального архіву внутрішніх військ від 15.02.2008 р. № 3/35-128, чи мало зазначене спеціальне завдання МВС СРСР на виконання якого був направлений зазначений підрозділ характер бойового і чи приймав особовий склад цього підрозділу, і позивач в тому числі, участь у бойових діях на території Вірменської РСР.

Проте окрім вищезазначених офіційних документів, позивачем в судових засіданнях надані чисельні статті засобів масової інформації щодо подій на території Вірменської РСР під час виконання позивачем спецзавдань МВС СРСР на зазначеній території. Відповідно до інформації, яка міститься в зазначених виданнях, на той час на території Вірменської РСР відбулись масові заворушення та безпорядки з використанням вогнепальної зброї, які супроводжувались чисельними людськими жертвами серед громадського населення та постраждалими серед працівників правоохоронних органів та військовослужбовців.

Хоча Вірменія не включена у перелік держав і періодів бойових дій, судом при розгляді справи встановлено, що позивач виконував завдання в умовах масових заворушень та безпорядків при міжетнічних збройних конфліктах, які відбувались на території Вірменської РСР і піддавав ризику своє життя і здоров’я.

У частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією (254к/96-ВР) чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

У відповідності до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд звертає увагу, що згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до п. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративний суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). В даному випадку відповідачем не враховано цілий ряд обставин, які мають значення для прийняття рішення щодо можливості надання позивачу статусу учасника бойових дій.

За таких обставин, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на нормах діючого законодавства та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 71, 86, 94, ст. 105, 158- 163, 254 КАС України, суд, -

Позов задовольнити.

Визнати недійсним рішення Комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасників бойових дій ГУ МВС України в м. Києві №14/М-227 від 02.04.2008 р. про відмову у визнанні ОСОБА_1 учасником бойових дій.

Зобов’язати Головне управління МВС України в м. Києві вчинити дії щодо визнання ОСОБА_1 учасником бойових дій та видачі на його ім’я посвідчення установленого зразка.

постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги в порядку, встановленому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.