розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київський районний суд м. Полтава від 10.01.2009р. по справі № 2а-5/09

за позовом ОСОБА_1

до Відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України в Полтавській області

третя особа: Прокуратура Полтавського району

про скасування дозволу на імміграцію в Україну,

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Київського районного суду м. Полтава з позовом до Відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України в Полтавській області, 3-тя особа: Прокуратура Полтавського району, в якому просив скасувати рішення інспектора ВПРО УМВС України в Полтавській області лейтенанта міліції Діденка О.В. від 22.05.2006 року про скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання в Україні.

Свої вимоги мотивував тим, що оскаржуваним рішенням було скасовано дозвіл на його імміграцію в Україну, вилучено посвідку на постійне проживання в Україні, анульовано реєстрацію місця проживання, вилучено з картотеки адресно-довідкового бюро при УМВС листок реєстрації на його ім'я та зобов'язано виїхати з України. На підставі вказаного рішення у його представника в приміщенні ВГІРФО Київського РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області було вилучено його посвідку на постійне проживання, про що складено протокол вилучення. Вказане рішення він вважає незаконним та безпідставним, оскільки з його боку не було допущено жодних грубих порушень, передбачених ст.ст. 12- 13 Закону України "Про імміграцію", він не підробляв документів та не повідомляв неправдивих даних, за яких відповідно передбачено вилучення посвідки та її анулювання. В зв'язку з чим, просив скасувати рішення ВГІРФО УМВС України в Полтавській області від 22.05.2006 року.

Постановою Київського районного суду м. Полтава від 10.01.2009 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті постанови, норм матеріального права, а саме: Закону України "Про імміграцію" (2491-14) , Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір проживання в Україні" (1382-15) , Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 р. № 1983 (1983-2002-п) , Європейської конвенції про громадянство та на інші обставини і обґрунтування, викладені в апеляційній скарзі.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які прибули в судове засідання, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що в 1994 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження разом із батьком ОСОБА_3, який являвся громадянином Азербайджанської республіки, прибув із Азербайджану в Харківську область.

В період з 16.11.1995 року по 26.11.1996 року вони були зареєстровані АДРЕСА_1. Згідно облікових карток форми А та Б (а.с. 199 Т. 2) їх реєстрація була здійснена на підставі дозволу міськвиконкому від 31.10.1995 року.

Разом з тим, згідно листа № 1855 від 31.05.2008 року виконавчого комітету Первомайської міської ради Харківської області, в жовтні 1995 року виконавчим комітетом рішення щодо надання дозволу на реєстрацію ОСОБА_3, його дружини ОСОБА_4 та сина ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 не приймалось. З'ясувати на підставі яких документів була проведена реєстрація вказаних вище осіб неможливо в зв'язку із закінченням терміну зберігання відповідних документів (а.с. 176-177, 198 Т. 2).

В грудні 2006 року позивач разом з батьком переїхав в м. Полтаву, де рішенням Полтавської районної державної адміністрації від 30.05.1997 року № 19 було дозволено Супрунівському сільвиконкому прописати в АДРЕСА_2 ОСОБА_3 та синів ОСОБА_1 і ОСОБА_5, які прибули з м. Харкова (а.с. 45 Т. 1).

Як вбачається з копії погосподарської книги Супрунівської сільської ради, 25.11.1997 року позивач був зареєстрований вАДРЕСА_2, проте, його прописку анульовано шляхом проставлення штампу "Виписаний" (а.с. 228 Т.2).

Згідно висновку начальника відділення ПРФО Полтавського РВ УМВС України в Полтавській області за матеріалами службової перевірки по факту не вилучення листка прибуття з картотеки адресно-довідкового бюро при УМВС України в Полтавській області від 21.06.2005 року анулювання штампу "Прописка" було здійснено в зв'язку з тим, що на момент пропискиОСОБА_1 досяг 16-ти років і повинен був мати паспорт чи документ, що посвідчує його особу та громадянство. Проте, адресний листок прибуття на ОСОБА_1 був направлений до Обласного адресно-довідкового бюро при УМВС України в Полтавській області та вилучений 22.06.2005 року на підставі вказаного вище висновку (а.с. 231-232 Т. 2).

21.09.2005 року на підставі поданої позивачем заяви про документування його посвідкою на постійне проживання в Україні та висновку інспектора ВГІРФО УМВС України в Полтавській області, згідно якого прийнято рішення про документування ОСОБА_1 посвідкою на постійне проживання в Україні, оскільки останній в 1994 році за власним бажанням переїхав на постійне місце проживання в Україну і з 27.08.2005 року зареєстрований в м. Полтаві, позивачу видано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 року (а.с. 16, 41 том 1).

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що, відповідно до п.1 ч.4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" № 2491-III від 07.06.2001 року (2491-14) , який визначає умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, дозвіл на імміграцію в Україну мають іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні.

Вказані в пункті 1 частини 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" (2491-14) підстави для отримання дозволу на імміграцію в Україну, є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

На час в'їзду на територію України позивач являвся неповнолітнім, в зв'язку з чим, не мав паспорту громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року.

Разом з тим, Прикінцевими положеннями Закону України "Про імміграцію" від 07.06.2001 року (2491-14) не передбачено, що дозвіл на імміграцію крім іноземців та осіб без громадянства, визначених у п. 1 ч. 4 вказаного Закону мають також неповнолітні діти, які прибули разом із зазначеними особами.

На час набрання чинності Законом України "Про імміграцію" (2491-14) ОСОБА_1 виповнилось 20 років, в зв'язку з чим він, відповідно до Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" (2491-14) , повинен був мати документ, що посвідчує його особу із зазначенням прописки або посвідку на постійне проживання в Україні, які б давали йому право на отримання дозволу на імміграцію згідно Прикінцевих положень вказаного вище Закону.

Приймаючи до уваги викладене, а також те, що на час подачі позивачем заяви він не мав документів, визначених у Прикінцевих положеннях Закону України "Про імміграцію" (2491-14) , а також не був прописаний на території України, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що видача йому посвідки на постійне проживання була здійснена в порушення вказаного Закону, а також Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року № 1983 (1983-2002-п) . В зв'язку з чим, на думку суду першої інстанції, рішення ВГІРФО УМВС України в Полтавській області від 22.05.2006 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 та вилучення посвідки на постійне проживання в Україні відповідає вимогам п. 6 ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а тому підстави для задоволення позову відсутні.

Крім того, суд першої інстанції не прийняв до уваги посилання позивача, а також його представників на те, що позивач проживав, а також був зареєстрований у АДРЕСА_2 на законних підставах, оскільки рішенням Київського районного суду м. Полтави від 20.04.2006 року по цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту проживання на Україні, яке набрало чинності, встановлено, і вказана обставина відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України, не підлягає доказуванню, що ОСОБА_1. був зареєстрований та на законних підставах проживає на території України з часу отримання посвідки на постійне проживання тобто з 21.09.2005 року.

Проте, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" (2491-14) , в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з довідок № V-027/R від 16.10.2006р. (а.с. 58 Т.2) та № S 8-0953/R від 21.06.2007р. (а.с. 116 Т.2), виданих посольством Азербайджанської республіки в Україні, ОСОБА_1 не є громадянином Азербайджанської республіки, але я і не є громадянином України, тобто є особою без громадянства, тому, відповідно до ст. 7 Європейської Конвенції, що регулює деякі питання пов'язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930р., дозвіл на видворення не може видаватися стосовно особи, яка не має громадянства. Стаття Європейської Конвенції "Про громадянство" від 06.11.1997 року, а також стаття 2 Закону України "Про громадянство" від 18.01.2001р., вимагають запобігати виникненню випадків без громадянства, а у зв'язку з цим, сприяти набуттю громадянства України.

Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивач законно був зареєстрований на території України лише з 21.09.2005 року, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що у 1994р. позивач, будучи малолітнім (13 років) переїхав разом із своїм батьком ОСОБА_3 з Азербайджанської республіки до України. З 16.11.1995 року по 26.11.1996 року вони були зареєстровані в АДРЕСА_1. Згідно облікових карток форми А та Б (а.с. 199 Т. 2) їх реєстрація була здійснена на підставі дозволу міськвиконкому від 31.10.1995 року.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, а саме з копії паспорту батька позивача - ОСОБА_3 з 05.06.1994 р. позивач разом із батьком був прописаний за адресою: АДРЕСА_3, а з 16.11.1994 року за адресою: АДРЕСА_1, про що свідчать відповідні відмітки (а.с. 49-52 Т.1).

Таким чином, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції не дослідив та не дав оцінки тій обставині, що позивач був разом із батьком прописаний з 05.06.1994 року за адресою: АДРЕСА_3, обмежившись лише витребуванням інформації з приводу того, на якій підставі ОСОБА_1 та його батько були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1.

Крім того, батьку позивача, а відповідно і позивачу, оскільки він на той час неповнолітнім і не мав ще паспорту, а мав свідоцтво про народження, був наданий дозвіл на постійне проживання в України з 08.06.1994 року, про що було зроблено відмітку у паспорті на аркуші 22 (а.с. 49-52 Т.1).

Саме з цього часу позивач почав проживати в Україні на законних підставах, так як відповідно до чинного законодавства України місце проживання дитини вважається місце проживання його батьків.

В 1996 р. позивач разом із батьком переїхав до АДРЕСА_2 Полтавського району Полтавської області, а 01.12.1997р., на підставі рішення Комісії про прописці громадян, що прибули з країн СНД Полтавської районної державної адміністрації № 19 від 30.05.1997р., його, разом із батьком та молодшим братом було прописано в АДРЕСА_2 (а.с. 45 Т. 1).

Суд першої інстанції в оскаржуваній постанові зазначив, що із копії погосподарської книги Супрунівської сільської ради, вбачається, що 25.11.1997 року позивач був зареєстрований в АДРЕСА_2, проте його прописку анульовано шляхом проставлення штампу "Виписаний".

Колегія суддів зазначає, що в даному випадку судом не було взято до уваги та не спростовано в оскаржуваній постанові ту обставину, що реєстрація ОСОБА_1 в АДРЕСА_2 не була анульована інспектором ВОС Ромашко Т.Т. тим же числом, як помилково зроблена, шляхом проставляння штампу "Виписаний" /а.с. 228 Т. 2/.

Відповідно до п. 1.1 Інструкції з ведення погосподарського обліку в сільських, селищних та міських радах, затвердженої Наказом Державного комітету статистики України № 95 від 18.04.2005 р. (z0487-05) , погосподарський облік - вид первинного обліку, передбачений для систематизації відомостей про окремих громадян і домогосподарства, що ведеться сільськими, селищними, міськими радами в сільських населених пунктах, які розташовані на їхній території, за єдиними на всій території України формами первинної облікової документації, затвердженими центральним органом виконавчої влади з питань статистики. Окремі форми первинної облікової документації ведуться і в міських поселеннях.

Форми N 1 (Погосподарська книга), № 2 (Список осіб, що тимчасово проживають на території сільської ради), № 3 (Алфавітна книга домогосподарства) повинні вестись у відповідності до цієї Інструкції. Будь-які підчистки та не обумовлені текстовим записом виправлення в формах не допускаються. Будь-які виправлення та перекреслення повинні бути обумовлені та завірені підписом голови або секретаря виконкому місцевої ради (особи, яка виконує функції секретаря виконкому місцевої ради).

Враховуючи те, що ОСОБА_1 був прописаний на підставі рішення Комісії про прописці громадян, що прибули з країн СНД Полтавської районної державної адміністрації №19 від 30.05.1997 року, колегія суддів вважає, що рішення про анулювання прописки інспектор ВОС Ромашко Т.М. не мала приймати, оскільки це не відноситься до її компетенції. Цей факт підтверджується і тим, що Супрунівська сільська рада у 2003 році видала позивачу відповідну довідку про те, що він дійсно станом на 2003 рік прописаний і проживає за адресою: АДРЕСА_2 /а.с. 44/. Всі довідки сільськими радами про прописку видаються на підставі погосподарської книги. Крім того, Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Міністерства внутрішніх справ України у своєму листі 28.07.2005р. №49/3 - 3513 вказав на те, що у державному Департаменті у справах громадянства та імміграції та реєстрації фізичних осіб Міністерства внутрішніх справ України розглянуто скаргу, адресовану Міністру внутрішніх справ України, здійснено перевірку щодо підстав перебування на Україні громадянина ОСОБА_1 та встановлено, що він зареєстрований в АДРЕСА_2/а.с. 24 Т. 1/.

Таким чином, судом першої інстанції не була надана належна правова оцінка, наданим з боку відповідача доказам, що призвело до прийняття незаконного рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач був прописаний в АДРЕСА_2до моменту його перереєстрації за новою адресою: АДРЕСА_4, де і мешкає до сьогодні. Відповідно, на законних підставах перебуває в Україні.

Згідно до пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. N 1983 (1983-2002-п) , дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про те, що, оскільки, на час прибуття на територію України позивач був неповнолітнім, відповідно не мав паспорту, положення п. 1 ч. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" від 07.06.2001 року (2491-14) на нього не розповсюджуються, з огляду на наступне.

ОСОБА_1, не повинен був подавати заяву про отримання дозволу на імміграцію, оскільки мав дозвіл на імміграцію відповідно до п. 1 ч. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" від 07.06.2001 року (2491-14) , що було підтверджено самим відповідачем. Не маючи дозволу на імміграцію Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Міністерства внутрішніх справ України не прийняв би рішення про його документування, як особи без громадянства.

Підпункт f) пункту 4. Статті 6 Європейської конвенції про громадянство від 06.11.1997 року (ратифікована Україною) передбачає, що кожна держава-учасниця у своєму внутрішньодержавному праві спрощує процедуру набуття її громадянства для таких осіб, як особи, що законно і постійно проживають на її території упродовж певного періоду, який розпочався до досягнення ними 18 років, причому тривалість цього періоду визначається внутрішньодержавним правом відповідної держави-учасниці.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що в такому випадку відповідач не мав законного права приймати рішення та скасовувати дозвіл на імміграцію, чим порушив вимоги Конституції України (254к/96-ВР) .

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, з 1997 року на неодноразові звернення позивача, ВПРФО УМВС України в Полтавській області відмовлялося документувати його посвідкою на постійне проживання. Але Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб своїми листами від 28.07.2005р. №49/3-3513 та № 49/3-Ч-2725 підтвердив право ОСОБА_1 на його документування як особи без громадянства /а.с. 24, 47 Т. 1/.

Після цього, він отримав посвідку на постійне проживання в Україні, яка, відповідно до Закону України "Про іміграцію" від 07.06.2001р. (2491-14) , надається безстроково і лише підлягає обміну по досягненню особою 25 та 45 річного віку.

Дозвіл на імміграцію було скасовано на підставі пункту 6 статті 12 Закону України "Про імміграцію". Вказаною статтею визначено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.

Проте, відповідач не вказав, яким саме законодавчим актом він керувався приймаючи рішення про скасування дозволу позивача на проживання в Україні.

Колегія суддів зазначає, що протест прокурора не є підставою для скасування дозволу. Крім того, в своєму протесті прокурор вимагав вирішити питання щодо видачі посвідки на постійне проживання в Україні громадянина Азербайджану ОСОБА_1 у відповідності з вимогами Закону України "Про імміграцію" (2491-14) , Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002р. № 1983 (1983-2002-п) . Проте, в протесті прокурора не вимагалося скасувати дозвіл на проживання в Україні. Крім того, колегія суддів зазначає, що в своєму протесті прокурор зазначив, що ОСОБА_1 є громадянином Азербайджану, хоча останній таким не є, що підтверджується відповідними довідками Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Також, колегія суддів зазначає, що, відповідно до оскаржуваного рішення відповідача, було прийнято рішення також про анулювання реєстрації місця проживання громадянина Азербайджану ОСОБА_1 та вилучення із картотеки адресно-довідкового бюро при УМВС листок реєстрації на його ім'я.

Дія Закону України "Про імміграцію" (2491-14) поширюється на громадян України, а також на іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, відповідно до їх прав та свобод, передбачених Конституцією (254к/96-ВР) , законами чи міжнародними договорами України.

Згідно Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір проживання, в Україні" (1382-15) такого поняття як "анулювання реєстрації місця проживання" не існує. Відповідно до ст. 7 вказаного Закону, є таке поняття, як "зняття з реєстрації місця проживання". Зняття з місця реєстрації здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою, або померлою), свідоцтва про смерть.

Отже, чинним законодавством України не надано право ВГІРФО УМВС України приймати рішення про анулювання реєстрації місця проживання.

Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку стосовно того, що постанова Київського районного суду м. Полтава від 10.01.2009 року по справі № 2а-5/09 прийнята з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення позову.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п. 3 ст. 198, п. 4 ч.1 ст. 202, 205, 207, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів, -

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Постанову Київський районний суд м. Полтава від 10.01.2009р. по справі № 2а-5/09 - скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задовольнити. Скасувати рішення інспектора ВПРО УМВС України в Полтавській області лейтенанта міліції Діденка О.В. від 22.05.2006 року про скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання в Україні.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом місяця з дня складання постанови у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.