розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Добропільської об’єднаної державної податкової інспекції Донецької області на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 01 березня 2011 року по адміністративній справі № 2-а/0570/2173/2011 за позовом державного підприємства "Добропіллявугілля" до Добропільської об’єднаної державної податкової інспекції Донецької області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,-

13 грудня 2010 року Державне підприємство "Добропіллявугілля" звернулось до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень № 0004941540/0 від 26.11.2010 року, № 0004951540/0 від 26.11.2010 року№ 0004961540/0 від 26.11.2010 року, № 0004971540/0 від 26.11.2010 року, № 0004981540/0 від 26.11.2010 року, № 0004991540/0 від 26.11.2010 року, № 0005001540/0 від 26.11.2010 року, № 0005011540/0 від 26.11.2010 року, № 0005021540/0 від 26.11.2010 року, № 0005031540/0 від 26.11.2010 року, № 0005041540/0 від 26.11.2010 року, № 0005051540/0 від 26.11.2010 року, № 0005061540/0 від 26.11.2010 року.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 07 лютого 2011 року роз’єднанні позовні вимоги державного підприємства "Добропіллявугілля", предметом даної справи є позовні вимоги державного підприємства "Добропіллявугілля" про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення №0004971540/0 від 26.11.2010 року на суму 50% штрафної санкції у розмірі 4588,63 грн.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 01 березня 2011 року позовні вимоги позивача задоволені. Суд першої інстанції визнав недійсним податкове повідомлення-рішення Добропільської об’єднаної державної податкової інспекції Донецької області від 26 листопада 2010 року № 0004971540/0 на суму 4 588,63 грн.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову та прийняти нову постанову, якою у задоволені позову у повному обсязі відмовити. Обґрунтовано апеляційну скаргу тим, що постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України "Про систему оподаткування" (1251-12) , п.п. 5.4.1 п. 5.4 ст. 5, п.п. 5.3.1 п. 5.3 ст. 5, пункту 7.7 ст. 7, п.п. 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі Закон України № 2181). Окрім того, відповідач вважає, що судом першої інстанції неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи. Також зазначив, що відповідач не змінював призначення платежу, позивач самостійно зазначив в платіжних дорученнях "погашення заборгованості".

Всі особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не прибули, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, тому відповідно до п.2 ч.1 ст. 197 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, вважає, що остання не підлягає задоволенню, а постанова суду першої інстанції – залишенню без змін за наступними підставами.

Державне підприємство "Допропіллявугілля", код ЄДРПОУ 32186934, є юридичною особою, згідно статуту та довідці з ЄДРПОУ (а.с.7-9).

Підпунктом 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р. № 2181-III, який діяв під час виникнення спірних правовідносин (надалі Закону № 2181-III (2181-14) ), передбачено, що платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 цього закону для подання податкової декларації.

Згідно підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону № 2181 у разі коли платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов'язання протягом граничних строків, визначених цим Законом (2181-14) , такий платник податку зобов'язаний сплатити штраф у розмірах встановлених цим підпунктом в залежності від кількості днів затримки.

Відповідачем проведено камеральну невиїзну документальну перевірку термінів своєчасності сплати узгодженої суми податкового зобов’язання зі збору за забруднення навколишнього природного середовища та з комунального податку за період: 06 листопада 2009 року по 29 жовтня 2010 року.

За результатами первірки 15 листопада 2010 року складено акт № 1266/15-1/32186934, в якому вказувалося на порушення граничного терміну сплати узгодженої суми податкового зобов’язання зі збору за забруднення навколишнього природного середовища в загальному розмірі 9 177,26 грн.

На підставі акту і пп. 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" прийнято повідомлення-рішення від 26 листопада 2010 року № 0004971540/0, яким за затримку на 273 календарних дні граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання розмірі 9 177,26 грн. накладено штраф у розмірі 50% на суму 4 588,63 грн.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно неправомірного прийняття відповідачем спірних рішень, виходячи з нижче приведеного.

Колегія суддів встановила, що позивачем відповідно до платіжного доручення №2103 від 19 серпня 2010 року було сплачено сбір за забруднення навколишнього середовища за 2 квартал 2010 року з строком сплати 19.08.2010 року, з відповідним зазначенням призначення платежу у платіжних дорученнях, наданих позивачем до установи банку.

Судом першої інстанції встановлено, що у зв’язку з наявністю податкового боргу за попередні періоди, платежі, які надходили до бюджету від позивача в погашення розстроченого боргу, зараховувалися відповідачем в погашення іншого податкового боргу згідно календарній черговості його виникнення відповідно до п. 7.7 ст. 7 Закону № 2181. Зазначеним пунктом Закону № 2181-III (2181-14) передбачено, що податковий борг погашається попередньо погашенню податкових зобов'язань, які не є податковим боргом, у порядку календарної черговості його виникнення, а в разі одночасного його виникнення за різними податками, зборами (обов'язковими платежами) - у рівних пропорціях.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що такий обов’язок платника податку не надає податковому органу право самостійно змінювати призначення відповідного платежу, який здійснює платник податку, з наступних підстав.

Згідно частини 1 статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

З цього приводу колегія суддів зазначає, що подання податкової декларації іншого звітного періоду та уточнюючого розрахунку іншого звітного періоду, за якими зменшені зобов’язання попередніх звітних періодів за рахунок від’ємного значення не дорівнює сплаті податкового зобов’язання. Підпункт 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону № 2181 пов’язує застосування штрафу саме з не сплатою узгодженої суми податкового зобов'язання протягом граничних строків.

Згідно частини 1 статті 17 Закону України "Про систему оподаткування" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) сплата податків і зборів (обов'язкових платежів) проводиться у порядку, встановленому цим Законом (1251-12) та іншими законами України. Підпунктом 7.1.1 пункту 7.1 статті 7 Закону № 2181 визначено, що джерелами самостійної

сплати податкових зобов'язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти. За пунктом 3.1 статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" № 2346-ІІІ від 4 квітня 2001 року кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках).

Статтею 50 Бюджетного кодексу України встановлений порядок виконання Державного бюджету України за доходами та визначено, що податки, збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок Державного бюджету України і визнаються зарахованими в доход державного бюджету з моменту зарахування на єдиний казначейський рахунок державного бюджету. Згідно підпункту 3.1 пункту 3 Порядку виконання державного бюджету за доходами, затвердженого наказом Державного казначейства України від 19 грудня 2000 року N 131 (z0067-01) , зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24 січня 2001 року за N 67/5258 (z0067-01) , платники податків (юридичні та фізичні особи) сплачують податки і збори (обов'язкові платежі) у безготівковій або готівковій формах; платежі здійснюються платниками через установи банків, у яких вони обслуговуються, через установи Державного комітету зв'язку України, установи Ощадного банку за місцезнаходженням платника.

Таким чином, під сплатою платником податку податкових зобов'язань розуміється саме внесення готівковими коштами або перерахування в безготівковому порядку на казначейський рахунок державного бюджету відповідної суми податку.

Проте зарахування платежів проводилося податковим органом без врахування призначення платежу, визначеного позивачем.

Відповідач в обґрунтування правомірності таких дій посилається на вимоги пункту 7.7. статті 7 Закону № 2181, хоча ця норма взагалі не визначає коло осіб, на яких розповсюджується її дія: чи то контролюючі органи, чи то платники податків. Вказана норма не позбавляє платника податку права самостійно визначати джерела та черговість погашення податкових зобов'язань, не встановлює права контролюючого органу, всупереч напрямку, зазначеному платником податку у платіжному документі, зараховувати платежі у рахунок погашення податкового боргу.

Згідно пункту 2 статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" № 509-ХІІ від 4 грудня 1990 року (в редакції, що діяла на час спірних правовідносин) на державні податкові інспекції покладено виконання функцій з забезпечення обліку платників податків, інших платежів, правильності обчислення і своєчасності надходження цих податків, платежів. На виконання покладених на податкові органи функцій наказом Державної податкової адміністрації України від 18 липня 2005 року № 276 (z0843-05) було затверджено Інструкцію про порядок ведення органами державної податкової служби оперативного обліку платежів до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється органами державної податкової служби України, яку зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 серпня 2005 р. за N 843/11123 (z0843-05) . Наведена Інструкція також не містить у собі положень щодо прав податкового органу змінювати призначення платежу, визначеного платником податку у платіжних документах, та направляти ці суми на погашення податкового боргу попередніх податкових періодів при веденні оперативного обліку платежів до бюджету.

Згідно пункту 6 частини 1 статті 7 Закону України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 року № 679-ХІV Національний банк України визначає систему, порядок і форми платежів. Пунктом 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (z0377-04) , зареєстрованої в Міністерстві юстиції 25 березня 2004 року за № 377/89/76, кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції (z0377-04) ) або на підставі платіжних вимог стягувачів у разі примусового списання коштів згідно з главою 5 цієї Інструкції (z0377-04) . При цьому згідно з пунктом 3.5 зазначеної Інструкції (z0377-04) Реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність установленим вимогам лише за зовнішніми ознаками. З наведеного випливає, що

право визначати призначення платежу відповідно до чинного законодавства України належить виключно платнику.

З огляду на викладене право визначати призначення платежу належить виключно платнику податків. Тому суми податкових зобов'язань або податкового боргу з урахуванням пп. 16.5.2 п. 16.5 ст. 16 Закону слід вважати сплаченими у день реєстрації банківською установою платіжного документа із зазначеним у ньому призначенням платежу на сплату відповідних податкових зобов'язань або податкового боргу, визначених платником податків.

Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що згідно статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. За частинами 1, 2, 6, 7 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, держава не втручається у здійснення власником права власності, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Стаття 321 Цивільного кодексу України встановила, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу, а саме: у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частинами 1, 5 статті 19 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються. Згідно частини 7 статті 66 Господарського кодексу України держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у підприємства майна, що ним використовується, здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України. Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) , який був в спірний період спеціальним законом з питань оподаткування та встановлював порядок погашення зобов’язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків, визначено вичерпний перелік заходів, які вживаються контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу. Серед таких заходів немає зміни призначення платежу, самостійно визначеного платником податків.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зміна призначення платежів позивача здійснена відповідачем поза межами наданих йому законом повноважень. За таких умов відсутні підстави для нарахування штрафів, передбачені п. 17.1.7 статті 17 Закону № 2181-III. Тому нарахування штрафу за сплату податкових платежів за вказані періоди не відповідає вимогам закону, а спірне податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню.