розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Васікова Лариса Євгенівна, про визнання договору доручення недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області від 29 грудня 2008 року,

У травні 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 7 серпня 1999 року вона видала своїй сестрі, ОСОБА_2, доручення на право управління та розпорядження всім своїм майном, яке знаходиться на території України, з правом повного або часткового передоручення. У червні 2006 року їй стало відомо, що ОСОБА_2 без її згоди 30 січня 2001 року видала ОСОБА_3 доручення в порядку передовіри на право управління та розпорядження всім її майном, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось. Оскільки ОСОБА_2, надаючи 30 січня 2001 року доручення ОСОБА_3, вийшла за межі наданих їй повноважень, просила визнати це доручення недійсним.

Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 2 вересня 2008 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 29 грудня 2008 року рішення районного суду скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним доручення від 30 січня 2001 року, видане ОСОБА_2, що діяла від імені ОСОБА_1 згідно з її дорученням від 7 серпня 1999 року про уповноваження ОСОБА_3 управляти і розпоряджатися всім майном, що належить ОСОБА_1, зі строком дії до 28 липня 2002 року.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі Коломийцев Г.А. просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 7 серпня 1999 року ОСОБА_1 видала ОСОБА_2 доручення на управління й розпорядження всім своїм майном, що знаходиться на території України, строком на 3 роки з правом часткового або повного передоручення, зі строком дії до 28 липня 2002 року (а.с. 8).

На підставі цього доручення 30 січня 2001 року ОСОБА_2 у порядку передоручення уповноважила ОСОБА_3 управляти та розпоряджатися майном ОСОБА_1, де б воно не знаходилось і з чого б не складалось (а.с. 10).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із відсутності підстав для задоволення позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про визнання доручення недійсним, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 при видачі доручення ОСОБА_3 перевищила свої повноваження, надані їй ОСОБА_1 дорученням від 7 серпня 1999 року, на розпорядження всім своїм майном на території України та не повідомила про це ОСОБА_1

Однак з висновками апеляційного суду не можна погодитись із таких підстав.

Згідно зі ст. 386 ЦК Української РСР 1963 року договір доручення - це угода, за якою одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії, які створюють для довірителя реальні правові наслідки - виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків.

Виходячи з аналізу правових норм - ст. ст. 62, 386, 388, 389 ЦК Української РСР 1963 року - правові наслідки виникають у довірителя в результаті вчинення повіреним від імені довірителя юридично значимих дій на підставі договору доручення - укладення угод, що безпосередньо створюють змінюють чи припиняють цивільні права і обов'язки довірителя.

При цьому згідно зі ст. 68 ЦК Української РСР 1963 року особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчинити ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення іншій особі, якщо уповноважена на це довіреністю або примушена до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. Довіреність, за якою повноваження передаються іншій особі, повинна бути нотаріально посвідчена. Строк дії довіреності, виданої за передорученням, не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона видана. Особа, яка передала повноваження іншій особі, повинна сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, що передала повноваження, відповідальність за дії особи, якій вона передала повноваження, як за свої власні.

За правилами ст. 48 ЦК Української РСР 1963 року недійсною є та угода, при невідповідності її законові та іншим актам, наданим органами державної влади та управління в межах виданої їм компетенції.

Вирішуючи спір у межах заявлених вимог, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених ст. 48 ЦК Української РСР 1963 року підстав для визнання доручення від 30 січня 2001 року недійсним.

Судом першої інстанції встановлено, що за формою й змістом договір від 30 січня 2001 року відповідає вимогам закону та не перевищує повноважень, передбачених договором доручення від 7 серпня 1999 року.

З висновком же апеляційного суду про те, що підставою для визнання договору передоручення недійсним є невідповідність його вимогам п. 94 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (z0152-94) , яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, не можна погодитись, оскільки обсяг наданих ОСОБА_3 у порядку передоручення прав відповідав обсягу прав ОСОБА_2 згідно з основним дорученням, зазначене ж в основному дорученні обмеження стосувалися лише складу майна, на які ці повноваження поширювалися.

Що стосується дії ОСОБА_3 з витребування копії свідоцтва про шлюб ОСОБА_1, то вона не є юридично значимою дією, бо не спричиняє виникнення прав та обов'язків довірителя, а носить супутній характер і передувала укладенню іншої юридично значимої дії - угоди щодо майна довірителя, а тому ця дія повіреного підлягає розгляду в контексті вчиненої угоди та не може бути підставою для визнання договору передоручення недійсним.

Ураховуючи те, що позивачкою не надано доказів про вчинення ОСОБА_3 на підставі оспорюваного договору юридично значимих дій відносно належного їй майна, що знаходиться за межами території України, і те, що ці дії (угоди) нею в установленому законом порядку не оспорені, суд першої інстанції обґрунтовано в межах заявлених вимог та із зазначених нею підстав відмовив у визнанні договору передоручення недійсним.

Крім того, апеляційний суд поклав в основу задоволення позову факт неповідомлення ОСОБА_1 про передоручення, не врахувавши при цьому положення ч. 4 ст. 68 ЦК Української РСР 1963 року, відповідно до якої невиконання особою, яка передала повноваження іншій особі, обов'язку сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передає повноваження, не тягне за собою недійсність договору, а покладає на цю особу відповідальність за дії особи, якій вона передала повноваження як свої власні.

Таким чином, ураховуючи те, що апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалене згідно із законом, воно підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.