розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області, у складі судді Іванченко А. М., від 13 липня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Пономарьової О. М., Биліна Т. І., Попової С. А., від 29 вересня 2020 року.

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року керівник Маріупольської місцевої прокуратури № 2,

який діє в інтересах Маріупольської міської ради Донецької області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, державного реєстратора Військово-цивільної адміністрації м. Торецька Донецької області Лясевича Р. В. про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Свої вимоги прокурор мотивував тим, що під час вивчення матеріалів кримінального провадження № 42018051700000069 від 30 липня 2018 року встановлено порушення інтересів держави, яке виразилось в тому, що 12 липня 2018 року державним реєстратором Військово-цивільної адміністрації міста Торецьк Лясевичем Р. В. прийнято рішення № 42022499 про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю А-1 площею 16,9 кв. м, розташовану за по АДРЕСА_1 . Об`єкту нерухомості присвоєно реєстраційний номер 1596729614123. Підставою для державної реєстрації права власності на новостворене майно стала заява ОСОБА_1 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 липня 2018 року і документи, подані останнім для державної реєстрації, а саме: декларація про готовність об`єкта до експлуатації від 05 листопада 2012 року № ДЦ 14212310240, копія рішення колегії Іллічівської районної адміністрації Маріупольської міської ради від 13 жовтня 2012 року № 346/51-1 "Про надання нової поштової адреси об`єкту нерухомості".

У ході досудового розслідування встановлено, що державним реєстратором при внесенні запису до Державного реєстру речових прав та прийнятті рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, розташоване по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1596729614123, за ОСОБА_1 порушено вимоги пунктів 2, 3 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та пункту 10-1 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Земельна ділянка за вказаною адресою не виділялась та не надавалась в користування.

Як встановлено в ході перевірки додане ОСОБА_1 до заяви про реєстрацію прав власності на нерухоме майно рішення Іллічівської районної адміністрації від 13 жовтня 2012 року № 346/51-1 про присвоєння адреси не приймалось.

Із урахуванням зазначеного, прокурор просив позов задовольнити, визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Військово-цивільної адміністрації м. Торецька Донецької області Лясевича Р. В. від 12 липня 2018 року № 42022499, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на об`єкт нерухомого майна, площею 16,9 кв. м, розташований по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1596729614123. Скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, загальною площею 16,9 кв. м, розташований по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1596729614123.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області

від 13 липня 2020 року позов керівника Маріупольської місцевої прокуратури № 2, який діє в інтересах Маріупольської міської ради Донецької області, задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Військово-цивільної адміністрації м. Торецька Донецької області

Лясевича Р. В. від 12 липня 2018 року № 42022499, на підставі якого

за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на об`єкт нерухомого майна, площею 16,9 кв. м, який розташований по

АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1596729614123.

Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, загальною площею 16,9 кв. м, який розташований по

АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1596729614123.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що керівник Маріупольської місцевої прокуратури № 2, звернувшись до суду із позовною заявою, діяв в інтересах держави в особі Маріупольської міської ради з метою вжиття заходів, спрямованих на відновлення порушеного встановленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями громади.

Позовні вимоги, заявлені прокурором, визнані такими, що підлягають до задоволення, оскільки ОСОБА_1 при реєстрації права власності на об`єкт нерухомості, який розташований по АДРЕСА_1, подано недостовірні документи про присвоєння адреси, наявність права користування земельною ділянкою, а також реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, а тому у останнього відсутнє право власності на нерухоме майно, у зв`язку із чим рішення державного реєстратора підлягає скасуванню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 липня 2020 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, врахувавши вимоги законодавства та встановлені обставини, а також те, що ОСОБА_1 при реєстрації права власності на об`єкт нерухомості, розташований по АДРЕСА_1, подано недостовірні документи про присвоєння адреси, наявність права користування земельною ділянкою, а також реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації, дійшов правильного висновку про відсутність належних документів, які б могли свідчити про виникнення права власності на нерухоме майно, та прийняв обґрунтоване рішення про скасування державної реєстрації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13 липня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права. Вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 263/2038/16-а, від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 926/03/18, від 23 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник стверджує, що задовольняючи позовні вимоги прокурора, суди неправильно застосовали положення статті 131-1 Конституції України та частин третьої та четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", не врахували те, що прокурор звернувся до суду із позовною заявою, не маючи на це цивільної процесуальної дієздатності. Саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган - Маріупольська міська рада не здійснює відповідні повноваження, є недостатнім для прийняття позовної заяви до розгляду. Прокурором не було надано доказів нездійснення захисту інтересів територіальної громади чи здійснення такого захисту неналежним чином органом, до компетенції якого відносяться відповідні повноваження - Маріупольською міською радою, яка є самостійною юридичною особою, що має повний обсяг процесуальної дієздатності. Заявник наголошує, що прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Вважає, що Маріупольська місцева прокуратура № 2 не має права на звернення до суду із цим позовом.

Окрім того особа, яка подала касаційну скаргу, вказує, що судами не враховано, що заявлені позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Прокурором не надано доказів належності відповідачу майна на спірній земельній ділянці. Вважає, що спірні правовідносини виникли виключно щодо реєстраційних дій, здійснених державним реєстратором та відповідна вимога у позовній заяві є основною, а тому спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Заявник також посилається на те, що право власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно, загальною площею 16,9 кв. м, по АДРЕСА_1 виникло саме на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 05 листопада 2020 року № ДЦ 14212310240. Вказана декларація є чинною, не скасована, що виключає можливість задоволення позовних вимог керівника Маріупольської місцевої прокуратури № 2. Звертає увагу, що державний реєстратор діяв в межах наданих йому повноважень, а державна реєстрація права власності виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення права власності на нерухоме майно або інших речових прав. При цьому Маріупольська місцева прокуратура № 2 не зверталася із позовом щодо скасування вказаної декларації до органу, який її видав. Прокурором обрано неправильний спосіб захисту прав держави.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2021 року справу за позовом керівника Маріупольської місцевої прокуратури № 2, який діє в інтересах Маріупольської міської ради Донецької області, до ОСОБА_1, державного реєстратора Військово-цивільної адміністрації м. Торецька Донецької області Лясевича Р. В. про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадженнябез повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому відзиві на касаційну скаргу Маріупольська міська рада посилається на те, що прокурор правомірно звернувся до суду із цим позовом в інтересах міської ради, належним чином обґрунтувавши свої вимоги. Із урахуванням суб`єктного складу учасників справи, предмету спору, справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

12 липня 2018 року державним реєстратором Військово-цивільної адміністрації м. Торецьк Лясевичем Р. В. прийнято рішення № 42022499 про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю А-1 площею 16,9 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1 .

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 130616188 від 12 липня 2018 року об`єкту нерухомості, розташованому по АДРЕСА_1, присвоєно реєстраційний номер 1596729614123.

Відповідно до заяви ОСОБА_1 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29039675 від 06 липня 2018 року, останній звернувся для державної реєстрації права власності на новостворене майно, до якої долучив документи технічний паспорт серія та номер 564-18, видавник - ТОВ "Амор-Альянс" (технік з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_3 ); копію рішення колегії Іллічівської районної адміністрації Маріупольської міської ради від 13 жовтня 2012 року № 346/51-1 "Про надання нової поштової адреси об`єкту нерухомості"; декларацію про готовність об`єкта до експлуатації від 05 листопада 2012 року № ДЦ 14212310240; копію рішення органу місцевого самоврядування серія та номер 112/1, видавник - заступник міського голови Клименко В. С.

Відповідно до інформації начальника відділу комунального господарства та договірної роботи Кальміуської районної адміністрації Маріупольської міської ради від 16 серпня 2018 року в документах фонду Кальміуської (Іллічівської) районної адміністрації Маріупольської міської ради значиться лише протокол засідання колегії № 15 від 24 жовтня 2012 року. Відповідно до переліку рішень, прийнятих колегією районної адміністрації, які додаються до цього протоколу, питання щодо надання поштової адреси відносно нерухомого майна, що належить ОСОБА_1, до порядку денного не входило і не вирішувалося.

Згідно з повідомленням заступника міського голови - керуючого справами виконкому Маріупольської міської ради від 26 липня 2018 року під час проведення перевірки правомірності розміщення торгівельних та інших нежитлових об`єктів на території м. Маріуполя Донецької області виявлено, що за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований по АДРЕСА_1, підстава - декларація про готовність об`єкта до експлуатації від 05 листопада 2012 року № ДЦ 14212310240, право власності зареєстровано 06 липня 2018 року державним реєстратором Лясевичем Р. В., Військово-цивільна адміністрація м. Торецьк.

В Єдиному реєстрі документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та аналювання зазначених документів, відомості щодо декларацій про готовність об`єктів, зареєстрованих Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Донецькій області, на вищезазначений об`єкт відсутні. Декларація датована листопадом 2012 року, а реєстрація права власності проводилась у 2018 році. В декларації відсутній пункт щодо відомостей про підстави надання земельної ділянки. Декларація не зареєстрована в реєстрі Державної архітектурно-будівельної інспекції. При реєстрації права власності за ОСОБА_1 на зазначений об`єкт нерухомості до матеріалів додано рішення колегії Іллічівської райдержадміністрації від 13 жовтня 2012 року № 346/51-1, яке є підробним, оскільки зазначене рішення не приймалось.

Згідно повідомлення заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 24 жовтня 2018 року земельна ділянка по АДРЕСА_1 не виділялась та не надавалась у користування. Питання щодо надання поштової адреси об`єкту нерухомості по АДРЕСА_2 (Кальміуською) райдержадміністрацією не розглядалось. Засідання колегії Іллічівської районної адміністрації 13 жовтня 2012 року не відбувалось. У зв`язку із тим, що зазначеної адреси не існує, провести обстеження дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом нерухомості не виявляється можливим, про що надано відповідний акт обстеження земельної ділянки.

Згідно з актом обстеження від 02 жовтня 2018 року по АДРЕСА_1 знаходиться багатоповерховий житловий будинок. Біля будинку не виявлено об`єктів, що належать ОСОБА_1 .

Згідно з наданою департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області від 19 жовтня 2018 року інформацією в Єдиному реєстрі отриманих повідомлень про початок виконання підготовчих та будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, виданих дозволів на виконання будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про готовність об`єкта до експлуатації, дані щодо реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації ДЦ 14212310240 від 05 листопада 2012 року по вул. Курчатова, 1-В в м. Маріуполь Донецької області - відсутні.

Відповідно до технічного паспорту серія та номер 564-18, виданого 03 липня 2018 року ТОВ "Амор-Альянс" (технік з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_3 ) на ім`я замовника ОСОБА_1, нежитлова будівля літ. А-1, площею 16,9 кв. м, розташована по АДРЕСА_1 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина четверта статті 42 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала у судових рішеннях, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції (пункти 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, пункти 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України (254к/96-ВР) функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів держави.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", крім випадку, визначеного абзацом четвертим частини третьої (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону).

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини п`ятої статті 56 ЦПК України).

Системне тлумачення абзацу другого частини другої статті 56 ЦПК України й статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК Українимає наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього кодексу про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення у разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки усунуті не були.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19) вказала на необхідність у кожному конкретному випадку перевіряти: доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів у спосіб, який обрав прокурор, та доводи прокурора з приводу відсутності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави.

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 уточнила висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Звертаючись до суду із цим позовом, прокурор на виконання вимог частин четвертої-п`ятої статті 56 ЦПК України, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у тексті позовної заяви належним чином обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави, пославшись на те, що Маріупольська міська рада, володіючи інформацією про факти неприйняття Іллічівською районною адміністрацією рішення № 346/51-І від 13 жовтня 2012 року, а також про відсутність у реєстрі Державної архітектурно-будівельної інспекції декларації про готовність об`єкта до експлуатації, протягом тривалого часу не вживала заходів, спрямованих на захист права комунальної власності на землю, у тому числі у судовому порядку, у зв`язку із чим завдана шкода інтересам держави, що полягає у порушенні порядку реєстрації прав на нерухоме майна, а також порушені права територіальної громади міста на землю. Прокурор посилався на те, що зазначені обставини є виключним випадком для представництва місцевою прокуратурою інтересів держави в особі Маріупольської міської ради, обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів територіальної громади у суді.

Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає можливість оскарження суб`єктом владних повноважень наявності підстав для представництва його інтересів прокурором і таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Маріупольська міська рада Донецької області не оспорювала підстави для представництва прокурором в суді інтересів держави, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави не висловлювала, вважала вимоги прокурора обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. У поданому відзиві на касаційну скаргу Маріупольська міська рада просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Із урахуванням зазначеного, слід дійти висновку, що дії прокурора з ініціювання судового процесу із відновлення порушеного права територіальної громади м. Маріуполя Донецької області, відповідають легітимній меті.

Вказаний висновок узгоджується із висновком, висловленим Верховним Судом у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 265/10650/18 (провадження № 61-1346св20) щодо представництва прокурором інтересів держави в особі Маріупольської міської ради Донецької області.

Враховуючи суб`єктний склад учасників справи, предмет та підстави заявлених прокурором позовних вимог, а також висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постановах від 04 грудня 2018 року у справі № 915/1377/17, від 29 січня 2019 року у справі № 813/1321/17, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 29 травня 2019 року у справі № 815/4063/15, доводи касаційної скарги про те, що спір є публічно-правовим та повинен вирішуватися в порядку адміністративного судочинства не знайшли свого підтвердження. Судами попередніх інстанцій правомірно розглянуто заявлені позовні вимоги керівника Маріупольської місцевої прокуратури № 2, який діє в інтересах Маріупольської міської ради Донецької області, яка реалізує повноваження власника земельних ділянок, в порядку цивільного судочинства.

Щодо розгляду спору по суті заявлених позовних вимог слід зазначити наступне.

Статтею 12 Земельного кодексу України (тут і надалі по тексту, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), передбачено, що виключно до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; д) організація землеустрою; е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; й) вирішення земельних спорів; к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм (стаття 39 ЗК України).

У відповідності до частин першої-третьої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

За змістом статті 80 ЗК України до суб`єктів права власності на землю відносяться територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування (стаття 83 ЗК України).

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регламентований статтею 123 ЗК України.

Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Частиною сьомою статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться за місцем розташування об`єкта нерухомого майна в межах території, на якій діє відповідний орган державної реєстрації прав, крім випадків, установлених абзацами другим і третім частини п`ятої цієї статті.

У пункті 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" зазначено, що обов`язковій державній реєстрації підлягають право власності та речові права на нерухоме майно.

Відповідно до частини першої статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Особа може набути право власності на нерухоме майно у разі наявності на певному речовому праві земельної ділянки, виділеної для мети будівництва.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Статтею 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту шляхом реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Згідно з абзацем 2 пункту 12 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі - Порядок), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року № 553 (553-2016-п) ), під час розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор обов`язково використовує відомості з Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, які є архівною складовою частиною Державного реєстру прав, а також відомості з інших інформаційних систем, доступ до яких передбачено законодавством, у тому числі відомості з Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів.

Відповідно до пункту 41 Порядку, для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна в обов`язковому порядку подається документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси.

Судами встановлено, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 уповноваженим на те органом місцевого самоврядування не надавалась у користування ОСОБА_1 . Додане ОСОБА_1 до заяви про реєстрацію права власності на нерухоме майно рішення Іллічівської районної адміністрації від 13 жовтня 2012 року № 346/51-1 про присвоєння адреси органом місцевого самоврядування не приймалось, декларація про готовність об`єкта до експлуатації органом державного архітектурно-будівельного контролю не реєструвалась.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, з метою відновлення порушеного права територіальної громади на користування та розпорядження земельною ділянкою по АДРЕСА_1, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки при проведенні державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності на об`єкт нерухомості, який розташований за зазначеною адресою, було надано недостовірні документи про присвоєння адреси, про наявність права користування земельною ділянкою, а також про готовність об`єкта до експлуатації. При цьому встановлено, що сам об`єкт нерухомого майна, право власності на який зареєстроване за ОСОБА_1, за результатами обстеження в натурі не виявлений.

Вказаним обставинам надана належна оцінка судами попередніх інстанцій, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до правовідносин нормиматеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Головуючий	Є. В. Синельников
Судді	О. М. Осіян Н. Ю. Сакара
	С. Ф. Хопта

	В. В. Шипович