розглянувши у судовому засіданні без виклику сторін в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2014 року (колегія суддів у складі: головуючої судді - Бистрик Г.М., суддів - Карпушової О.В., Оксененка О.М.) у справі за позовом ОСОБА_3 до відділу державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві про визнання незаконною відмови та зобов'язання вчинити певні дії,

У квітні 2014 року ОСОБА_4 звернулась до суду із адміністративним позовом до відділу державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві, в якому просила визнати незаконною відмову відповідача змінити по батькові позивачки з "ОСОБА_4" на довільне "ОСОБА_4" та зобов'язати провести реєстрацію зміни по батькові.

В обґрунтування позову вказувала, що все життя прожила із вітчимом (ОСОБА_5), свого біологічного батька не пам'ятає, останній життям доньки не цікавився та ухилявся від виконання будь-яких батьківських зобов'язань. У зв'язку з цим позивач виявила намір змінити по батькові з "ОСОБА_4" на "ОСОБА_4" та звернулась до відповідача з відповідною заявою, однак отримала відмову. Вважає, що така відмова є втручанням в її приватне життя.

16 квітня 2014 року ОСОБА_4 змінила прізвище на "ОСОБА_4".

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2014 року (суддя Мазур А.С.) позов ОСОБА_3 задоволено: визнано протиправною відмову відділу державної реєстрації актів цивільного стану Печерського РУЮ у м. Києві у внесенні змін до актового запису про народження ОСОБА_4 в частині зміни по батькові з "ОСОБА_4" на "ОСОБА_4"; зобов'язано відділ державної реєстрації актів цивільного стану Печерського РУЮ у м. Києві внести зміни до актового стану про народження ОСОБА_4 серія НОМЕР_1 від 7 березня 1996 року в частині зміни по батькові з "ОСОБА_4" на "ОСОБА_4".

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

ОСОБА_3 не погодилась з рішенням апеляційного суду, оскаржила його у касаційному порядку.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 15 липня 2015 року скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, провадження у справі закрив, оскільки вважав, що даний спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Верховний Суд України постановою від 3 жовтня 2017 року рішення касаційного суду скасував, справу направив до цього ж суду для подальшого провадження. Приймаючи таке рішення Верховний Суд України виходив з того, що спір щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести зміни до актового запису цивільного стану за заявою фізичної особи є публічно-правовим, тому належить до адміністративної юрисдикції.

Відповідно до пункту 4 частини першої Розділу VІІ "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (у редакції, яка діє з 15 грудня 2017 року) касаційна скарга ОСОБА_3 передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати прийняте ним рішення і залишити в силі постанову суду першої інстанції. В обґрунтування вимог касаційної скарги її заявниця посилається на те, що судом апеляційної інстанції не прийнято до уваги висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні від 16 травня 2013 року у справі "Гарнага проти України" з аналогічних правовідносин.

У запереченнях на касаційну скаргу відповідач просить залишити рішення суду апеляційної інстанції без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Зауважує, що чинне законодавство України не передбачає можливості змінити по батькові особи на її власний розсуд. Також стверджує, що з метою виконання рішення ЄСПЛ у справі "Гарнага проти України" у Верховній Раді України розроблено та зареєстровано законопроект, яким передбачається зміна по батькові на власний розсуд, однак наразі такі зміни не внесені.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.

З копії паспорта серії ТТ 107182, виданого 6 березня 2012 року на ім'я ОСОБА_4, та копії паспорта, виданого 25 квітня 2014 року у зв'язку зі зміною нею прізвища на "ОСОБА_4", серії НОМЕР_2, вбачається, що по батькові позивачка зазначена "ОСОБА_4", відповідно до вказаних у свідоцтві про народження дитини відомостей про її батька (ОСОБА_7).

У березні 2014 року ОСОБА_4 звернулась до відділу державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві із заявою щодо зміни її по батькові "ОСОБА_4" на довільне "ОСОБА_4".

Відповідач листом від 26 березня 2014 року № 1411/02-02-14 відмовив у внесенні таких змін, мотивуючи своє рішення тим, що законодавством України не передбачено правової підстави, на яку посилається заявник, щодо зміни її по батькові.

Задовольняючи позов та визнаючи дії відповідача у спірних правовідносинах неправомірними, суд першої інстанції врахував позицію Європейського суду з прав людини у справі "Гарнага проти України", в якому ЄСПЛ визнав, що відмова фізичній особі у зміні по батькові, як складової імені, є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Приймаючи протилежне рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що Законом України від 1 липня 2010 року № 2398-VІ "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" (2398-17) та Порядком розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2007 року № 915 (915-2007-п) , не передбачено можливості зміни по батькові особи з тих підстав, на які посилається позивач.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

Правові відносини, пов'язані з проведенням державної реєстрації актів цивільного стану, внесенням до актових записів цивільного стану змін, їх поновленням і анулюванням, визначені Законом України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" від 1 липня 2010 року № 2398-VI (2398-17) (далі - Закон України № 2398-VI (2398-17) ).

Частиною першою статті 6 Закону № 2398-VI обумовлено, що відділи державної реєстрації актів цивільного стану проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, вносять зміни до актових записів цивільного стану, поновлюють та анулюють їх.

Згідно з частиною п'ятою статті 9 Закону № 2398-VI правила проведення державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання затверджуються Міністерством юстиції України.

Статтею 16 Закону № 2398-VI урегульовано порядок державної реєстрації зміни імені.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 Закону № 2398-VI державна реєстрація зміни імені (прізвища, власного імені, по батькові) (далі - зміна імені) проводиться лише щодо громадян України. Державна реєстрація зміни імені проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за заявою фізичної особи, яка досягла віку, встановленого законом, за місцем її проживання за наявності в архівах відділів державної реєстрації актів цивільного стану відповідних актових записів цивільного стану та відомостей у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян.

Згідно з частиною першою статті 22 Закону № 2398-VI внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за наявності достатніх підстав. За наслідками перевірки зібраних документів орган державної реєстрації актів цивільного стану складає обґрунтований висновок про внесення змін до актового запису цивільного стану або про відмову в цьому. У разі відмови у внесенні змін до актового запису цивільного стану у висновку вказуються причини відмови та зазначається про можливість її оскарження в судовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 28 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

Статтею 295 Цивільного кодексу України обумовлено право фізичної особи на зміну імені.

Так, за змістом цієї статті фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на зміну по батькові у разі зміни її батьком свого власного імені або виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про її народження. Прізвище, власне ім'я та по батькові фізичної особи можуть бути змінені у разі її усиновлення, визнання усиновлення недійсним або його скасування відповідно до закону.

Підставами для відмови у зміні імені є: здійснення стосовно заявника кримінального провадження або його перебування під адміністративним наглядом; наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято в установленому законом порядку; офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку заявника; подання заявником неправдивих відомостей про себе.

Судами встановлено, що підставою до відмови ОСОБА_4 у зміні її по батькові була відсутність у національному законодавстві чітких положень, які б дозволяли зміну по батькові фізичної особи на власний розсуд.

Аналізуючи таку відмову (рішення) відповідача як суб'єкта владних повноважень, колегія суддів КАС ВС зазначає наступне. Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) як у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, так і в нинішній редакції, передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

16 серпня 2013 року Європейський суд з прав людини (далі - Європейський суд, ЄСПЛ) ухвалив рішення у справі за заявою ОСОБА_6 проти України (№ 20390/07), в якому, перевіряючи правомірність відмови заявниці у зміні її по батькові, постановив, що Україна порушила стосовно ОСОБА_6 статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР (475/97-ВР) , якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

Після набуття рішенням ЄСПЛ статусу остаточного заявниця ОСОБА_6 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, ухвалених за результатами розгляду справи за її позовом.

Переглядаючи судові рішення, ухвалені щодо ОСОБА_6, Верховний Суд України у своїй постанові від 27 січня 2014 року (справа 21-418а13) зазначив наступне.

Європейський суд у справі "Гарнага проти України" констатував, що в особи можуть існувати справжні причини, щоб бажати змінити своє ім'я, а законодавчі обмеження такої можливості можуть бути виправдані інтересами суспільства, наприклад, для забезпечення точного обліку населення або схоронності засобів ідентифікації та зв'язку носіїв певного імені з сім'єю. Державному органу належить навести відповідні та достатні підстави на підтримку своєї відмови у наданні дозволу на зміну імені особи для того, щоб це обмеження вважалося необхідним у демократичному суспільстві.

У рішенні Європейського суду йдеться й про те, що коли особа в Україні досягає достатньо дорослого віку для того, щоб приймати самостійні рішення щодо зміни імені, вона може зберегти або змінити ім'я, надане їй при народженні. Вартий особливої уваги той факт, що особа може зберегти по батькові, навіть якщо її батько більше не носить імені, від якого походить по батькові. У цьому випадку розірвання традиційного зв'язку між по батькові особи та іменем її батька визнається можливим.

Європейський суд констатував, що за майже повної свободи зміни імені або прізвища особи обмеження, накладені на зміну по батькові, не видаються належним чином та достатньою мірою мотивованими національним законодавством. Крім того, державними органами не було надано жодного обґрунтування позбавлення заявниці її права приймати рішення з цього важливого аспекту її приватного та сімейного життя, і таке обґрунтування не було встановлено жодним іншим способом. Державні органи не виконали своє позитивне зобов'язання щодо забезпечення права заявниці на повагу до її приватного життя.

Європейський суд одноголосно постановив, що у цій справі було порушення статті 8 Конвенції щодо заявниці.

З огляду на викладене, Верховний Суд у своїй постанові зауважив, що відповідно до статей 2, 10 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" і пункту 1 статті 46 Конвенції рішення Європейського суду є обов'язковими для виконання. Виконання рішення, крім виплати відшкодування, полягає також у вжитті державою додаткових заходів індивідуального характеру, зокрема, відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

У зв'язку з цим, Верховний Суд України скасував судові рішення, ухвалені щодо ОСОБА_6, і направив справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Останній, розглянувши справу, визнав право ОСОБА_8 на зміну імені та її позовні вимоги задовольнив у повному обсязі.

Відповідно до статті 242-2 КАС (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Колегія суддів також зауважує, що на момент розгляду ЄСПЛ справи "Гарнага проти України" редакція статті 295 Цивільного кодексу України передбачала можливість зміни особою по батькові лише у разі, якщо її батько змінив ім'я.

Чинна на сьогодні редакція вказаної статті Цивільного кодексу України (435-15) також уможливлює зміну по батькові у разі виключення відомостей батька дитини з актового запису особи про її народження, а також у разі її усиновлення, визнання усиновлення недійсним або його скасування відповідно до закону. Водночас, це не змінює правову проблему, встановлену Європейським Судом у справі Гарнаги.

Отже, аналізуючи викладене у своїй сукупності, можна дійти висновку, що українське законодавство відносно вільно дозволяє фізичній особі змінювати ім'я або прізвище. Однак, на відміну від можливості змінити власне ім'я і прізвище, чинне законодавство прямо не передбачає право особи змінювати на власний розсуд своє по батькові.

З цього приводу колегія суддів КАС ВС зазначає наступне.

Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

Конвенція - це живий інструмент, який має тлумачитись у контексті змін у суспільстві і у відповідності до умов сучасності. Водночас, рішення у схожих справах повинні бути подібними, оскільки відмінність може призвести до нерівності позивачів перед законом та не виправдати законні очікування тих, хто звертається до правосудця. Існує ряд причин, за якими необхідно притримуватись прецедента. Це перш за все в інтересах правової стабільності і впорядкованого розвитку практики застосування Конвенції. Дотримання прецедента не тільки прямо відповідає вимогам незалежності і безсторонності суду, але й виражає саму суть судової політики (справа "Коссі проти Сполученого Королівства", рішення від 27 вересня 1990 року).

Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції. Дійсно, гарантія прав, передбачена Конвенцією, цілком реальна без прийняття будь-яких додаткових заходів з боку органів влади держав-учасниць, таким чином, ці права можна вважати такими, що застосовуються прямо.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Стаття 19 цього Закону визначає порядок її застосування у сфері законодавства та в адміністративній практиці. Так, зокрема, частиною п'ятою цієї статті визначено, що Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду.

Отже, з наведеного можна зробити наступні висновки: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , а так само практика Європейського суду як її складова, є частиною національного законодавства; їх положення є нормами прямої дії; вони мають пріоритет у застосуванні порівняно з нормами національного законодавства, що суперечать Конвенції. Зазначені принципи обов'язкові не лише для суду, а й для адміністративних органів.

Враховуючи усе викладене вище у своїй сукупності, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, який визнав протиправною відмову відділу державної реєстрації актів цивільного стану Печерського РУЮ у м. Києві у внесенні змін до актового запису про народження в частині зміни по батькові з "ОСОБА_4" на "ОСОБА_4" та зобов'язав відповідача внести відповідні зміни до актового стану про народження ОСОБА_4

Апеляційний суд помилково скасував судове рішення, яке відповідає закону.

За приписами статті 352 КАС (у редакції, яка діє з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 344, 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

постановив :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2014 року скасувати і залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 травня 2014 року.